Дивовижну жінку Анастасію Гулей вітаємо з ювілеєм!

Дата: 12.12.2015 Переглядів: 294

Анастасія Василівна Гулей – жінка з непростою долею. Вона пройшла Освенцім, не померла в Берген-Бельзені, дожила до сьогоднішніх часів і залишається людиною, якій до всього є діло.

42492Наразі Анастасія Гулей – голова Української організації борців антифашистського опору (колишніх політичних в’язнів фашистських концтаборів).

А. В. Гулей згадує страшенні часи перебування в концтаборі: “Мене забрали на роботи до Німеччини, коли мені тільки-но виповнилося 15 років. Дуже кортіло додому, на Батьківщину. От ми з подругами й вирішили втекти. Працювали ми на земляних роботах, а самі знаєте, коли дощ там чи ще якась непогода, то ніхто особливо виходити надвір не хоче. От і охорона теж не захотіла, бо того дня йшов дощ. Так ми і вирішили втекти. Десять днів ішли Польщею, доки нас не затримали поліцаї біля польського міста Жешува. А до Львова вже було, як то кажуть, рукою подати. Нас затримали та направили до місцевої в’язниці, потім – до в’язниці Пернува. А незабаром ешелоном нас відвезли до концтабору “Освенцім”, – розповідає Анастасія Василівна. – Коли ми вже зрозуміли, куди потрапили, то перше, що прийшло в голову – ми потрапили за цей дріт назавжди. Тому що як викололи номер (його робили чорнилами за допомогою рейсфедера) ми зрозуміли, що нас очікує попереду. Бо ми ще не бачили в житті людей з номерами. Тобто номер на руці – це вже смертний вирок. Тоді більш за все нас вразила черга до крематорію. І полум’я прямо з труб. А ще я ніколи не забуду той жахливий сморід, від якого неможливо було сховатися. Запах паленого людського м’яса.
Але все ж дуже хотілося жити всупереч тому, що бачила. Там дуже багато жінок втрачали розум. Особливо матері з дітьми. Яка ж мати може витерпіти, коли на її очах гине її дитина?
А пізніше, у 45-му, коли наші війська взяли Краків, нас переправили до Берген-Бельзену. Тоді ми вже були, як то кажуть, “доходяги”. Я й сама вже не вірила, що залишуся живою – такою виснаженою була: й морально, й фізично. Але прийшли британці й визволили нас.
Роки чотири після звільнення відчувала постійний голод. Коли вже повернулася додому, я завжди потайки доїдала все те, що залишалося від сімейного обіду чи вечері. Мені було якось ніяково, коли хтось залишав недоїденою кашу або хліб. Але це минулося.
Зараз намагаюся жити, як кажуть, повним життям: час від часу мене запрошують виступати або у школах, або у вишах. Запрошують і до Німеччини. Німці все ще відчувають провину нацистів за зроблене і намагаються позбавитися цієї ганебної сторінки в своїй історії”.
(за матеріалами інтерв’ю А. В. Гулей вітчизняним ЗМІ)

Сьогодні потрібно пам’ятати про всіх наших загиблих в страшні роки війни та зробити все можливе, щоб подібні жахи ніколи в історії людства не повторилися.

Шановна Анастасіє Василівно!
Щиро бажаємо Вам міцного здоров’я, сил і невичерпної енергії, постійно відчувати себе корисною для своїх близьких, суспільства ще на довгі роки. Щасти Вам!
І миру всім нам!