Пам’яті “афганця” Валерія Мазніченка

Дата: 13.02.2017 Переглядів: 28

Випускник Дніпровської середньої школи № 10 двадцятирічним загинув в Афганістані. Посмертно нагороджений бойовим орденом.

–Ми зберігаємо пам’ять про світлу людину, мужнього хлопця, на долю якого випала участь в афганській війні, у чужому краю, де він проходив строкову службу, – говорить директор школи Валентина Івлева. – Свій солдатський обов’язок він виконав ціною власного життя.

Меморіальну дошку, яку в пам’ять про Валерія Мазніченка встановили на будівлі школи багато років тому, пошкодив час, тому учнівський і педагогічний колектив прийняли рішення про виготовлення нової. Її відкрили напередодні 15 лютого, важливої дати  для тих, кого своїм чорним крилом торкнулася афганська війна. Саме цей день 28 років тому поставив в ній крапку.

Голова дніпровського міського об’єднання ветеранів Афганістану Юрій Виноградов щиро подякував дружній шкільній родині за ініціативу, за те, що пам’ятають, побажав їм рости під мирним українським небом. До його щирих слів долучилися бойові побратими Василь Гонтар та Віктор Сіромашенко.

«Ця школа для нас давно стала рідною, ми підтримуємо з нею тісні шефські зв’язки  і завжди відчуваємо тут повагу, розуміння, теплоту сердець, – сказав Василь Гонтар. – Коли ми повертались з Афганістану, думали, що вже ніколи не доведеться воювати. Однак, довелося взяти зброю в руки багатьом із нас, на Донбасі воюють наші сини. Знаючи ціну війні, всім серцем прагнемо миру. І він, віримо, настане в рідній Україні!»

Про мир, вшановуючи солдатський подвиг тих, хто пройшов дорогами Другої світової війни, Афганістана і теперАТО, – говорили діти. Кожне їхнє слово було сповнене любов’ю до рідної землі, повагою до захисників, пронизане шаною до наших співвітчизників.  Пісня у виконанні учня 11-А класу Романа Лавріненка вразила до сліз…

Як і розповідь мами Валерія Мазніченка  Лідії Семенівни. «У своєму листі, який син відправив 5 квітня 1981 року, він написав, що вже у червні буде вдома, – не змогла стримати сліз вона. – А через десять днів  його не стало, загинув у бою… Лист прийшов лише 21 квітня. У ньому він був ще живим, збирався додому… Проходить час, а біль не відступає. Немає більшого щастя, ніж жити під мирним небом, бачити,  як ростуть щасливими діти й онуки. Я усім вам щиро бажаю цього. І дуже вдячна за те, що пам’ятаєте».

«Дуже зворушливий захід, не раз защеміло серце, – поділився враженнями присутній на ньому учасник АТО Геннадій Єфремов. – Дуже важливу справу роблять у цій школі, а головне – дуже щиро. Я спостерігав за дітьми, розмовляв з ними, тож бачив, що їх це справді хвилює. Вони перейнялися і самим заходом, і спілкуванням з мамою загиблого, його бойовими побратимами, які і є важливою частиною нашої спільної пам’яті. Без якої не буває майбутнього».

фото автора Юлії Бабенко